Зару́чини — урочисте скріплення згоди обох сторін на весілля. Вони завжди відбуваються у домі нареченої у вихідний день. Окрім родичів, на заручини запрошуються подруги молодої та друзі молодого. В деяких регіонах побутує думка, що на заручини потрібно йти непарною кількістю людей, начебто йдемо для парубка половинку брати. У давні часи до заручин ретельно готувались, влаштовували гарне застілля, наймали музик. На заручинах молодята сидять одне біля одного, як на весіллі.
Назва "заручини" походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набувало юридичної сили.
Після договору не можна відмовлятись від шлюбу, а якщо таке трапилось, то (в давнину) осуджували винуватця. До такої дівчини хлопці не хотіли засилати старостів, а дівчата таким хлопцям підсували гарбузи. Вони боялись, що з ними таке може повторитися.
На заручинах руки молодих зв'язують. Староста кладе хліб на столі і накриває його рушником, бере руку нареченої і кладе її поверх рушника, на руку нареченої лягала рука нареченого, а зверху — руки всіх присутніх свідків. Потім староста зв'язував всі руки рушником, примовляючи: «Не в'яжеться вузол, а в'яжеться слово, хто цей вузол розв'яже, хай дасть гроші на вінчання». Після чого хрещений батько або староста розв'язував руки. На заручинах сватів обдаровували: чоловіків перев'язували рушниками, жінок — хустками.
В сучасних заручинах на перший план виступає не бажання домовитися про весілля, а публічно оголосити родичам та друзям про намір молодят одружитись. Також у сучасному сватанні поєднують такі обрядові традиції, як прихід старостів з житнім хлібом, замотаним у рушник, та пляшкою — для цікавості нерідко шукають старовинну сулію і затикають її кукурудзяним качаном; розмови про бичка та теличку, які забавляють публіку, перев'язування старостів, обмін подарунками.
У наші часи під час заручин наречений може дарувати нареченій заручальний перстень — символ шлюбної пропозиції.
