Блакитно-біла кераміка (кит.: 青花; піньїнь: qīng-huā, дослівно — «Блакитні квіти/візерунки») — спільна назва широкого асортименту білої кераміки та порцеляни, прикрашеної під поливою блакитним пігментом, як правило — оксидом кобальту. Декор зазвичай наноситься вручну, історично пензлем, а в сучасних виробництвах — трафаретом або трансферним друком, хоча використовуються й інші методи нанесення. Кобальтовий пігмент є одним із небагатьох, які можуть витримувати найвищі температури випалювання, необхідні, зокрема для порцеляни, що частково пояснює його тривалу популярність. Історично склалося так, що багато інших кольорів не витримували температури випалювання, тож їх застосовували для розпису вже випалених виробів, які потім піддавали другому випалюванню при нижчій температурі, щоб закріпити цей розпис.Вважається, що блакитна глазур походить з Іраку, де майстри з Басри намагалися імітувати імпортований білий китайський керамічний посуд із власною білою керамікою з олов'яною поливою та додаванням декоративних мотивів у блакитній поливі. Такі предмети епохи Аббасидів, датовані IX століттям нашої ери, через десятиліття після відкриття прямого морського шляху з Межиріччя до Китаю були знайдені в сучасному Іраку.
У Китаї був удосконалений і найчастіше використовувався стиль декорування, заснований на звивистих рослинних формах, що розповзаються по об'єкту. Блакитно-біле оздоблення вперше стало широко використовуватися в китайській порцеляні в XIV столітті, після того як кобальтовий пігмент для синього кольору почав імпортуватися в Китай з Персії. Він широко експортувався та надихнув численні імітаційні вироби, спочатку в ісламській кераміці та у Японії, а пізніше — в Європі у вигляді керамічного посуду із олов'яною поливою, такого як Делфтська порцеляна, а після відкриття в Європі у XVIII столітті техніки виробництва справжньої порцеляни — на європейську порцеляну. Блакитно-біла кераміка в усіх цих традиціях продовжує вироблятися, більшість із них копіює попередні стилі.
